Краще тримати рот на замку і здатися дурнем, ніж заговорити і розвіяти всі сумніви.
В 2016-2017 навчальному році Міністерством освіти і науки України реалізовано новий проект – інклюзивне навчання.
Поняття «Інклюзивне навчання» являє собою систему освітніх послуг, що ґрунтуються на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права здобувати її за місцем проживання, що передбачає навчання дитини з особливими потребами. Це стосується дітей, що мають порушення психофізичного розвитку, зумовлені вродженими чи набутими розладами.
Є діти, які мають затримку психічного розвитку; порушення опорно-рухового апарату, слуху, зору, мовленнєві, емоційно-вольові та діти з аутизмом.
На перший погляд здається, що інклюзивне навчання стосується тільки дітей з особливими потребами, але всі забувають, що це стосується і звичайних дітей, які навчаються разом з ними. Бо навчання пліч-о-пліч з такими студентами навчає не тільки дітей з особливими потребами пристосовуватися до зовнішнього середовища та вчитися жити в ньому, але і виховує звичайних дітей бути більш чуйними, уважними один до одного, толерантними та тактовними, допомагати один одному.
В побуті, коли в тебе зі здоров’ям все в нормі, ти не замислюєшся, що хтось може погано бачити або чути. Що в хлопця або дівчині немає можливості стрибати, бігати, плавати і взагалі розважатися як їх однолітки.
В нашому навчальному закладі вже протягом багатьох років навчаються студенти з особливими потребами.Практично кожного року до лавр студентства приймальна комісія зараховує абітурієнтів, які потребують додаткової уваги.
Але в цій статті, мені б хотілось акцентувати увагу на групі четвертого курсу спеціальності «Прикладна математика» (класний керівник Казанцева К.О.), в якій навчається студент Ведмедєв Станіслав. Протягом всіх чотирьох років його підтримує, і в якійсь мірі захищає його група.
Всі знають, що ПМ 13-1 дуже дружня, активна та позитивна група, крім того, достатньо відповідальна. В цій групі навчаються студенти високих моральних цінностей, які ставляться до Станіслава з розумінням та повагою.
Ведмедєв Станіслав – студент з особливими потребами, який має статус інваліда-дитинства з діагнозом аутизм.
Аутизм – це розлад розвитку нервової системи, що характеризується порушенням соціальної взаємодії, повторюваною поведінкою, існують складнощі у взаємодії із зовнішнім світом. Людина з аутизмом типово уникає спілкування: порушення повсякденного розпорядку й стереотипів являється для нього трагедією. Проте інтелект аутиста достатньо високий, іноді навіть досягає геніального рівня.
Слід зауважити, що велика заслуга доброзичливого відношення групи до Станіслава, класного керівника Казанцевої К. О., яка три роки поспіль допомагала Станіславу і групі вчитися навчатися разом та з розумінням ставитися один до одного.
Катерина Олександрівна змогла вирішити складне життєве завдання –знайти індивідуальний підхід до підлітка, збалансувати його вміння і навички. Не менш важливо - підлаштовуватися до підопічного, адже аутисти розкриваються тільки тоді, коли приймають ситуацію і впускають педагога у свій особистий простір. Відверта розповідь цієї чуттєвої людини тільки підтверджують мої слова:
«Працюючи викладачем вісім років і маючи практику роботи з «різними студентами», у 2013 році переді мною і перед педагогічним колективом стало питання, як же працювати зі студентом з діагнозом «аутизм».
На мій погляд, щоб працювати з такими дітьми, як найменше, необхідна відповідна освіта. Але навряд хтось з викладачів згадає щоб в університетах їх навчали працювати з такими учнями…
Тому на першому році навчання Станіслава в нашому коледжі, мені, як його класному керівнику, необхідно було зайнятися самоосвітою. І в першу чергу треба було навчитись спілкуванню з ним, тому що такі діти відразу визначають для себе: хто для них позитивний, а хто ні.
Від своїх колег я постійно чула: “Як же Стас буде навчатись в групі, чи не будуть знущатись з нього інші студенти?”
Ні для кого не секрет, що в навчальних закладах до дітей «не таких як усі» ставляться не дуже гарно, їх можуть принижувати, сміятись над ними і т.д. З такого класу Станіслав і прийшов. Зі слів його дідуся, він завжди сидів на останній парті, а деякі його однокласники знущались з нього.
На першому тижні навчання, зібравши студентів групи без Станіслава, я провела бесіду з приводу того як нам треба поводитись з ним, як спілкуватись, що можна робити, а що ні.
В той момент мені здалось, що правильним сказати було, що Стас міг потрапити в будь-яку іншу групу, в будь-який інший навчальний заклад, але доля визначила так, що він навчається саме в нашій групі! Саме з нами! Тому давайте вважати, що це не просто так, що він наш “талісман”, який нам необхідно оберігати.
І мені дуже пощастило, що студенти групи ПМ 13-1, виявились вихованими і терплячими!
Ні, дружити звичайно ніхто з ним не став, але Стасу цього і не потрібно було. Йому потрібна була освіта і щоб йому ніхто не заважав її отримувати, а в деяких випадках допомагав, бо однією з особливостей його діагноза – це порушення концентрації на події. А в навчанні дуже важливо концентруватись на тому, що каже викладач (зауважу, що далеко не всі здорові діти це вміють робити).
Крім того, дуже важливим було те, щоб і викладач-предметник звертав достатньо уваги на такого студента. Так, іноді це не легко, але викладацька діяльність повинна мати диференційований підхід до кожного студента.
Я дуже вдячна тим викладачам, які не відмахнулись від навчання Станіслава і знайшли до нього підхід. Звичайно комусь було простіше відсадити його на останню парту, але це не характеризує викладача як поганого спеціаліста, просто до цього треба бути готовим і, насамперед, треба цього захотіти. Захотіти навчитись працювати зі студентом-аутистом.
Протягом навчання я помічала, що Стасу подобається навчатись, йому подобається сидіти на першій парті, він переживає за свої успіхи у навчанні, іноді навіть переживає за успіхи своїх одногрупників. Він почуває себе комфортно і не подає ніяких ознак агресії, він бере участь у суботниках, разом зі всіма відвідує творчі заходи і т.д. А це вже можна рахувати як успішну його адаптацію. Звісно не все бувало гладко, іноді поведінка Стаса, характерна для людини-аутиста (рухи руками), заважала його одногрупникам, вони просили його пересісти за іншу парту, але завжди ці прохання були наповнені повагою та ввічливістю (чого дуже не вистачає у спілкуванні звичайних студентів).
Декілька разів я помічала, як одногрупники Станіслава пояснювали іншим студентам коледжу, що не треба посміхатись і погано ставитись до нього. За що я їм дуже вдячна! Адже треба розуміти, що при наявності такого студента в колективі, складнощів додається усім, і звичайним студентам також.
За три роки навчання в коледжі всі звикли до Стаса і вже абсолютно спокійно до нього ставляться. Дуже вагомий внесок у навчанні і долі Станіслава робить його дідусь – Владислав Антонович.
В першу чергу, при діагнозі «аутизм» необхідно, щоб завжди була поруч рідна людина, з чим дуже добре справляється дідусь Стаса. Він піклується про нього і допомагає у навчанні, навіть відвідує заняття з тих дисциплін, які важчі для розуміння.
Сьогодні Стас навчається на 4 курсі і ми гордо називаємо його студентом випускної групи!!! А скоро буде дипломованим молодшим спеціалістом!!!
Можна зробити висновок, що навчання студента-аутиста в звичайному колективі можливе, хоча і важке, але при умові створення доброзичливої атмосфери і зацікавленості усіх учасників навчального процесу.»
Тому хотілось би, щоб всі ставилися один до одного більш поважно та з розумінням і ніколи не забували, що життя достатньо довге і ми не знаємо, що з нами буде завтра.
На мій погляд «Інклюзивне навчання» – це не тільки життєвий урок для дитини, що має особливі потреби, а і для людей, що її оточують!!! Інклюзивне навчання навчає нас всіх не забувати, про те, що ми Люди! Різні Люди! З різними світоглядами, різними потребами, різними проблемами, і людяність для нас не повинна бути чимось не досяжним.
Будьте добрішими, толерантнішими, тактовнішими та намагайтесь завжди зрозуміти та почути оточуючих!!!